Галаган

“Мамо! мамо! — кличе Йван, Хлопчик, може, шести літ. — Подивіться, подивіть, Маю дзіньо, галаган!”

“Де ж ти, синку, теє взяв? Чом ти, синку, так дрижиш? Боже, босий десь бував, Босий по снігу біжиш!”

“То мені паничик дав… Я з ним бігав по снігах: Я босоніж, а він мав Черевички на ногах.

“Як мя зловиш, дзіньо дам!” — Так він мовив та й побіг. Я… дігнав його… ма… мам…” “Синку, синку, що тобі?”

Зсинів, наче боз, Іван, Зціпив зуби, одубів, З ручки випав галаган — Впав на землю і зомлів.

А за тиждень в неділю, Плаче мати — пропало! Пройшла коса по зіллю, Бідне зілля зів'яло.

В труні тихо спить Іван, Не бажає більше нич: В ручці має галаган — Той, що дав йому панич.