На столітній ювілей української літератури

У кожного люду, у кожній країні Живе такий спогад, що в його в давнині Були золотії віки, Як пісня і слово були у шанобі В міцних сього світу й не тільки на гробі Складались поетам вінки.

За пишнії хрії, величнії оди Король слав поетам-співцям нагороди, Він славу їх мав у руці; За ввічливі станси, гучні мадригали Вродливиці теж нагороду давали, Не знали погорди співці.

І щонайпишнішії дами з придворних Вдавали на сцені субреток моторних, Щоб слави і втіхи зажить: Сама королева здіймала корону, Спускалась додолу з найвищого трону Поетовій мрії служить.

Богам були рівні співці лавреати І гордо носили коштовнії шати У панськім магнатськім гурті; Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті, І навіть терни їх були позлотисті, Кайдани — і ті золоті!